СПОВІДЬ З МЕРТВОГО МІСТА
Спогади про відвідини Прип'яті на 10-ту річницю аварії на ЧАЕС 26.04.1996-го
Того 1996-го року колишнім мешканцям було організовано колективну поїздку у ЧЗВ ( Чорнобильська зона відчуження) і мої сини забажали відвідати домівку. Це була їх ініціатива що у мне не викликала а ні захоплення, а ні бажання та я не могла противитися. До всього того ще мов реп'ях вчепився синів друг Сергій Д. та гуськом слідував за нами запевнивши мене що домовився з батьками і що вони не заперечують..., словом зійшов за племінника і рушив разом з нами. Поїздка була організована то ж на КПП у Дитятках питань не виникло і ми спокійно перетнули 30-км кордон. Доїхали автобусами до Чорнобиля, та з прип'ятчан були лише ми четверо, а усі інші чорнобиляни. У цей день закрили Прип'ять, ніби-то була пожежа і в місті фон піднявся. Ми вийшли на дорогу що веде на Прип'ять, там ще підійшли ходоки що намагалися дістатися місти... - всі машини проїжджали повз нас і навіть не намагалися зупинитися. Нас зібралося з різних місць осіб 15. Я вийшла на середину дороги, розклала на газеті продукти, відкрила пляшку горілки і оголосила всім що буду тут поминати наших померлих... ... та цієї миті повз проїжджав бусік, там виявилися французькі журналісти з телекомпанії Antenne 2 і зупинилися зрозуміти що коїться. Ми навипередки розповідали що є мешканцями Прип'яті і не можемо потрапити у місто ... французи всіх нас запустили у той маленький бусік та повезли прямо під КПП.
Там охорона ще щось намагалася вимагати що без перепустки не пустять... на що я сказала що проїхала понад 500 км до себе додому і відповідно я буду дома... головний подивився на нас, потім показав рукой куди йти і де у колючці є діра... Так ми й потрапили ДОДОМУ.
Потім я весь той вояж описала й надрукувала в газеті «Приватна справа” ( регіонально-аналітичний тижневик), редакція видала статтю двома випусками щоб не вирізати жодного слова з моєї розповіді. Друга частина газети від 1 січня 1998-го року № 1(79) у мене збереглася й донині, а перша (грудень 1997-го року №52) нажаль втрачена:
СПОВІДЬ З МЕРТВОГО МІСТА
Мертве місто
Машина зупинилася біля самісіньких воріт прип'ятського КПП. Нарешті, ми майже дома. Наша група щиро подякувала водієві за надану допомогу. Ми попрошалися з ним. Автомобіль хутко розвернувся на місці і поїхав у зворотньому напрямку, до станції. З вагончика КПП до нас вийшов офіцер із суворим виразом на обличчі та запитав перепустки. Я стою і майже не чую його слів, бо вся моя увага спрямована вперед, де перед нами за якихось кілька десятків метрів стояло місто. Ось ліворуч — 2-й мікрорайон, а праворуч — 1-й. Усе до болю знайоме і рідне. Попереду вулиця Леніна, обабіч якої височить ряд багатоповерхових будинків, а посередині вздовж так само, як і колись, зеленіє тополина алея. Довкола чисто та охайно. Тільки будівлі контрольно-пропускного пункту ніяк не вписуються у звичний пейзаж.
Офіцер більш наполегливо запитав у нас перепустки. Наші попутники розгублено подивилися на мене, і я зрозуміла, що мені доведеться вести переговори з цим непохитним чоловіком. Я довго зось пояснюю йому про мету нашого візиту, показую документи, але він навіть слухати не хоче. За кілька хвилин я з обуренням кинула йому, як останній аргумент, що ми проїхали по п'ятсот кілометрів і нашими перепустками вже є та обставина, що ми знаходимося тут. Він уважно поглянув на мене, на інших і, не повертаючи голови і не зводячи з мене очей, нічого не говорячи, рукою показав праворуч. Ми все зрозуміли без слів. Та наостаннок чоловік попередив нас, що за наші дії він відповідальності не несе, а потім неголосно сказав, що попередить по рації охоронців, щоб нас не затримували, та повідомив, о котрій годині буде від'їжджати у Чорнобиль останній зонівський автобус.
Знову гуртом ми рушили у вказаному напрямку. Пройшовши метрів зі сто вздовж “колючки”, помічаємо, що огорожі немає. Виявляється, дерев'яні стовпи за десять років перегнили і разом з колючим дротом попадали на землю. За кілька хвилин ми розпрощалися, і кожен з подорожуючих попрямував далі своїм шляхом. Я, Роман, Володимир і Сергій швидко розробили план відвідин міста, бо через чотири години ми повинні повернутися у Чорнобиль. Найближчим до нас був малосімейний гуртожиток по вул. Дружби народів,3, в якому моя сім'я мешкала з 1982 по 1985 роки. Хвилин через п'ять ми вже були біля омріяної будівлі, хутко зійшли на п'ятий поверх, до кімнати №95.
Перед нами постала вражаюче жахлива картина: двері всіх кімнат відчинені, навкруги валяються рештки меблів, уламки дощок та всілякого залізяччя, залишки колишніх речей, із стелі по стінах стікала якась іржавого кольору в'язка рідина. Ми обережно заходимо у нашу колишню кімнату. Саме тут народився Володимир, тут він зробив перші у своєму житті кроки і промовив свої перші слова, тут він відкривав для себе світ під назвою життя, і ось сьогодні він оглядає свою рідну домівку, яка колись була міцною і непохитною фортецею, а зараз безпомічна зустрічяє його і ніби сама просить, щоб її захистили. Ми оглядаємо кімнатку: в деяких місцях пообпадали шпалери, на стінах іржаві плями, із стелі щось капає, ніякого майна, зовсім порожньо.
Роман пригадав, що коли був малим, то у дірку підлоги запхав батькову запальничку. Він приніс з коридору якийсь уламок залізяки і заходився виламувати дошку помосту. Спочатку вона не піддавалася, та все-таки не витримала юнакової сили і розкололася. Син дістав із щілини свій безцінний скарб, обережно обтер його, спробував запалити, і кремінчик вистрелив маленьку іскорку. Хлопець поклав знахідку у пакетик і заховав його у кишеню.
Востаннє ми обдивилися кімнатку і пішли з гуртожитку. Біля будинку, як і раніше, ріс кущ троянд. Асфальт покрив м'який зелений мох, що був сзожий на велику пухнасту ковдру.
Поруч з будинком, як і того дня десять років тому, рясно цвіла абрикоса. Ми йдемо далі вздовж вул. Дружби народів і оглядаємо все навкруги. Ось проминули напівзруйнований та зарослий кущами і бур'янами магазин “Берізка”,
вийшли до улюбленого всіма мешканцями міста кафе “Прип'ять”, яке майже не видно крізь хащі.
Залишили позаду пристань, яку зараз взагалі не видно і до неї пройти неможливо. Обійшли новозбудований красень-стадіон, який так і не діяв. Підійшли до середньої школи №5, у якій Роман навчався у першому класі і який так і не закінчив. Я пам'ятаю, як уранці 27 квітня того вісімдесят шостого року на територію школи опустився вертоліт і з нього зійшов перший десант перших “ліквідаторів” із солдатів строкової служби, які спочатку були розквартировані в цьому приміщенні. Серце знов почало боліти, завиднівся наш будинок, в котрому в 1985 році ми отримали двокімнатну квартиру. Ми наближаємося до кінцевої мети нашої подорожі: м. Прип'ять, проспект Будівельників, будинок 34, квартира 2.
Колись нова дев'ятиповерхова однопід'їздна будівля тепер виглядала жалюгідною і самотньою. Роман збіг по сходах у під'їзд, та від несподіванки зупинився — двері квартири відчинені навстіж. Повільно, навіть більше обережно, ми заходимо у колишнє помешкання. Довкола пусто-пустісінько, нічого немає. Все, що було нажите роками, тепер покоїться в якомусь із могильників. Лишилися тільки порожні будівлі — кладовище модернових споруд.
Ми мовчки блукаємо з кімнати в кімнату, розглядаємо такі рідні стіни, стелю, підлогу. Ніяких ознак життя. Пустота в квартирі, пустота на серці і в душі, а навкруги неймовірна мертвецька тиша, від якої, здається, ось-ось лопнуть барабанні перетинки у вухах.
Такої тиші в природі не існує, хіба що може десь у космосі.
У дітячій кімнаті ми знаходимо на підлозі кілька розсипаних намистин, гудзиків, дитячих кубиків та маленького пластмасового ведмедика, в якого малий Володя колись відкусив носа. Ось і все наше майно, що залишилося. Я обережно збираю весь той крам і складаю у поліетиленовий пакет. Це наша власність і повинна бути у нас.
Сергій допомагає складати цей скарб. Відтоді, коли зайшли до міста, він не обмовився жодним словом. Востаннє оглянули нашу квартиру, кожен подумав щось своє. Час швидко спливає, і нам потрібно повертатися. Я дістала ключ, і зачинила вхідні двері. Випадково знайшла шматочок крейди і якось само собою на стіні біля наших дверей написала: “ Ми ще живі. Михайлови Валентина, Роман, Володимир. 26.04.1996 року м. Полтава”.
Вийшли з під'їзду, і я вирішила на хвилинку зайти у сусідній будинок, де колись мешкала моя співробітниця. Ми швидко піднялися на восьмий поверх.
Навкруги ми побачили знайому картину. Поблукали кімнатами в минулому розкішної чотирикімнатної квартири. Сергій захоплено оглядав величезне за розмірами пусте помешкання. Я покликала дітей до вікна і показала їм на станцію. Сергій здивовано сказав: “ Так вона зовсім близько, я навіть не сподівався, що вона поруч”.Я показала дітям, де знаходиться “саркофаг”, де була пожежа, і розповіла, як того дня ми із співробітницею спостерігали за палаючим реактором.
Час повертатися назад, і ми пішли з цього будинку. Знову проминули школу №5. Раптом мене хтось позвав. Я оглянулася, але нікого не побачила. Це мені примарилося, що мене гукала приятелька, котра жила в будинку, повз який ми проходили. Мені стало трохи не по собі.
Ми дійшли до дитячого містечка з атракціонами. Того дня, 26-го квітня, якомусь із чиновників спало на думку запустити в дію цей об'єкт, і він працював один єдиний день. Сотні дітлахів під палаючим сонцем опроміновалися, катаючись на “колесі огляду”, яке стало дійсно “ чортовим” для них. Дурість і недалекоглядність керівників міста не мали меж. У ту суботу діти пішли до школи, працювали магазини, у яких чомусь раптом продавали небачені дефіцити. На вулиці з лотків торгували морозивом, свіжими огірками та іншими продуктами харчування. Люди, нічого не відаючи, загоряли на пляжі та гуляли містом, поглинаючи альфа-, бета- та гама- частки, бо в цей час на відстані якихось 2-5 км палав реактор і посипав усіх смертоносним пилом. А зараз кістяки металевих конструкцій колишнього дитячого містечка проіржавіли і навічно замерзли.
Ми підходимо до краси і гордості міста - Палацу культури, який і сьогодні виглядає урочисто та нібито не хоче скорятися часові і долі що його спіткала. На ньому так і залишився висіти транспарант “Ударным трудом ответим на решения ноябрьского пленума ЦК КПСС». А з протилежного боку вулиці, на дахові будинку, в якому розміщувався універмаг “Райдуга”, до сих пір сяє лозунг “Слава Ленину. Слава партии”. Четвертий блок у 1983 році також будувався ударними темпами, бо треба було “виконати”, “ перевиконати” і “достроково” здати в експлуатацію.
Непомітно ми підійшли до школи мистецтв, у якій я працювала п'ять років. Заходимо в середину. Оглядаємо кімнати, тут учні осягали світ прекрасного на музичному, хореографічному та художньому відділеннях. А тепер скрізь порожнеча. Я зайшла до свого класу і побачила тільки голі стіни, а у вікні я роздивилася “колючку”, що пролягла повз будівлю.
У класі образотворчого мистецтва знайшли кілька розбитих черепків — це все, що лишилося від колишніх навчальних посібників. Вирішили заглянути у концертний зал. Від побаченого у мене, певно, серце облилося кров'ю: по всьому приміщенню розкидані дошки, уламки крісел, меблів, металеві каркаси та всілякий мотлох, а на сцені самотньо і гордо стояв німецький рояль.
Цей інструмент колись був гордістю Прип'яті, адже не кожне обласне місто в той час могло похизуватися таким надбанням. Я підійшла ближче, щоб роздивитися цю знахідку. Кришку зірвано, а корпус порубано сокирою. Обережно відкрила кришку клавіатури, з-під якої виглянув рівненький гладенький рядочок клавішів, білих та чорних. Вони такі чистенькі, і, дивно, на них зовсім немає пилу. Я натиснула кілька клавішів, і зазвучав абсолютно чистий акорд, потім ще декілька. Здається, що рояль тільки вчора спеціально настроїли, такий чистий та ясний звук, але клавіші, які я натискала, більше не піднялися. Мабуть це були останні звуки цього інструмента.
З болем у серці ми покинули школу і рушили в напрямку КПП. Минули Романів дитячий садочок “Сонечко”, промисловий магазин. На мить зайшли до бібліотеки, де на підлозі шаром товщиной з метр валялися тисячі книжок. Ми підняли кілька примірників і взяли їх на згадку, поклавши у поліетиленовий пакет, щоб потім дезактивувати. Вийшли з приміщення і рушили далі.
Я подивилася на дітей, які брели і про щось думали. Я помітила, що Сергій дуже блідий і запитала його:
Тобі страшно? У тебе переляканий вигляд.
Та ні. Просто я дивився про Чорнобиль по телевізору, але навіть уявити не міг, як усе насправлі. Те що я побачив, ніколи в житті не забуду. Це неможливо забути. Я розкажу батькам, усім знайомим, що бачив. Я розповідатиму своїм дітям і навіть онукам. У це неможливо повірити, але ж я бачив на влачні очі. Мені ніхто не повірить.
А ти розповідай усім, бо ти незалежний свідок, і тобі повірять. А от мені можуть і не повірити.
Ось і КПП. Зустрічаємо свого давнього знайомого офіцера. За півгодини з Прип'яті від'їжджатиме автобус з вахтовиками. Я страшенно стомилася, але водночас — задоволена, бо ніби якийсь тягар упав з моєї душі. Настало полегшення.Таке враження, ніби я провела вкрай необхідний ритуальний обряд: розпрощалася з містом моєї молодості і назавжди поховала вже ніколи не здійсненні мрії та надії.
Зайшла у вагончик, щоб попрощатися з охоронцями і подякувати офіцерові. Я залишила їм відкорковану пляшку горілки “Полтава” і попросила, щоб після роботи пом'янули померлих і загиблих. Офіцер зацікавлено запитав:
Ну, вже минуло 10 років, то може , пора вже забути. А ви все їдите та їдите сюди. Не розумію я вас.
Я б і сама хотіла забути, але чомусь не можу. От і я приїхала може тепер легше стане. А Ви, напевне, не з Прип'яті?
Так, я ліквідатор, а потім переїхав із сім'єю у Славутич. Ось так і лишився працювати тут.
Прибув автобус. Востаннє подивилися на місто, і кожен знову подумав щось своє. Рушаємо, за півгодини будемо у Чорнобилі. Проїжджаємо повз “факел”.
Зараз буде село Копачі, але його немає. Воно знесене з лиця землі, а на місці нього росте молодий невисокий сосновий лісочок. Та тільки стовп з табличкою, на якій написана назва колишнього населеного пункту, сповіщає про те що був час, коли тут жили люди. Така ж доля спіткала й села Янів, Чистогалівка, Лелів — та інші.
На думку знову спала Прип'ять і побачене в ній. Я подумки промовляю : “Прощай Прип'ять, і прости своїх грішних дітей, які знівечили тебе”. Я подивилася на зникаючий стовп з написом “Копачі” і промовила : “Прощайте, села, і простіть своїх грішних дітей, які зруйнували вас”. Я поглянула на землю, на якій ріс молодий ліс, і промовила:” Прощай, земле, і прости своїх грішних дітей, які погубили тебе”.
Господи, прости нас, грішних!
Повертаємося додому...
Полтава — Чорнобиль — Прип'ять — Полтава. 1996 рік.
Валентина Михайлова
...
2021-й рік.
Ця дещо наівна публікація, як на теперішній час, 25 років тому стала цілим відкриттям багатьом читачам. Тираж газети було викуплено враз, адже реальні розповіді прип'ятчан друкувалися дуже і дуже не часто, досі ще слово “Прип'ять” негласно було табуйоване та задувалося лише побіжно як щось третьорядне і не надто важливе.
Як потім з'ясувалося, синів друг Сергій по поверненню таки розповів правду батькам що їздив з нами у чорнобильську поїздку, а не гостював у селі.
Це у наш час кожен має телефон з камерою й може фіксувати кожен свій крок та в режимі реального часу демонструвати всьому світові, а тоді саме друковані матеріали та телевізійні репортажі доносили інформацію громадянам. І це був той щасливий випадок коли редакція не стала цензурувати матеріал і видали до друку у первісному вигляді автора — це був мій перший журналістський досвід що став поштовхом у подальшу професію.
Опісля з'явився інтернет... і тепер кожен сам собі і журналіст, і блогер, і глядач, а тоді ще тривала підписка про нерозголошення для багатьох очевидців чорнобильських подій та тільки почалося відкриття та розсекречування матеріалів щодо аварії. Це сьогодні колишні мешканці чорнобильської зони відчуження мають змогу віртуально спілкуватися знаходячись у будь-якій точці планети, а у той час ми були розкидані по різних країнах та перебували у невіданні щодо подальшої долі один одного.
З часом, навіть мені, заново відкрилися раніш не відомі факти чи на які у буденному прип'ятському житті не звертала увагу. З появою інтернету світ зміг бачити безліч документальних фото які у неймовірно складних умовах змогли відзняти свідки подій..., це не у наш час купивши турпутівку у ЧЗВ ходиш і з задоволеним виразом обличчя селфишся на фоні решток колишнього щасливого життя мешканців чи знівеченої техники великого подвигу людей.
За 35 років чорнобильські події обросли величезною кількістю міфів, байок та відвертими безглуздями..., досить викласти будь-яку дурницю у мережах і фейки починають жити власним життям. Наприклад й донині гуляє неправдива інформація щодо парку розваг у Прип'яті повз який я щоденно проходила на роботу та поверталася додому. Різні блогери та ЗМІ уперто товкмачуть що парк атракціонів так і не запрацював та я особисто бачила діючі атракціони 26-го квітня 1986-го... і ось нещодавно у одній інтернет мережі я заново познайомилася, якщо так можна висловитися, з прип'ятчанкою та колишньою працівницею прип'ятського парку розваг В*** К*** та все по-порядку... отже,
АТРАКЦІОН “ КРУГОВОЙ ОБЗОР ”
Наприкінці серпня 1985-го року я повернулася із відпустки та приступила до роботи у школі мистецтв. Життя вирувало у звичному режимі: дім - робота - дитячий садочок - школа №5 - магазини тощо. У жовтні моїй сім'ї було видану нову квартиру у новобудові за адресою проспект Будівельників 34 5-го мікрорайону Прип'яті. До цього ми проживали у 1-му і більшість часу проводили саме тут, до школи та садочку добиралися рейсовим кільцевим автобусом, то ж нове місце проживання стало й новим відкриттям географії міста. Щоб дістатися дому потрібно було пройти повз БК “Енергетик”, парк де монтувалися якісь конструкції атракціонів та будівництво новенького стадіону. У вересні 1985-го колесо огляду вже було змонтоване і у містечку розваг проводилися регламентні роботи, але тоді я не звертала уваги адже у місті весь час щось будувалося, встановлювалося, відкривалося та заселялося.
Атракціони періодично запускалися у тестових режимах, а прип'ятчани часто прогулювалися поруч споглядаючи на роботи. У лютому 1986-го вже був сформований штат працівників парку про що свідчить запис в трудовій книжці пані В*** К***
запис в трудовій книжці " 8 03.02.1986 Принята оператором на аттракцион "Круговой обзор" Пр.24 от 29.01.86 "
І ще вона повідала що спеціалісти з Москви проводили усунення недоліків та ремонтні роботи. Прип'ятчани також свідчать що у касах продавалися квитки. То ж обкатки та технічні запуски проводилися згідно з регламентними вимогами того часу і напередодні аварії атракціони вже працювали у звичному режимі, а на свято 1 Травня просто планувалося святкове відкриття і традиційне перерізання стрічечки з привітаннями та промовами представників прип'ятської влади та ЧАЕС.
цитати з приватної розмови з В*** К*** щодо атраціонів
То ж ніякої інтриги щодо колеса огляду, що мало назву “Круговой обзор”, не має. Я також помилково була впевнена що містечко працювало лише один єдиний день, а виявляється — майже два місяці аж до 13:00 години 27-го квітня 1986-го року. Те саме стосується і новозбудованого стадіону, поле якого облюбували місцеві спортсмени задовго до будівництва спортоб'єкту, де тренувалися легкоатлети і футболісти та проводили змагання, а будівництво проходило поряд і мало стати кінцевою точкою й офіційно бути “освячене” також на першотравень.
У наш час тисячі туристів ходять містом, слухають часом казна-що від гідів, фотографуються на фоні пам'ятки вважаючи що вчинили ледь не подвиг та не знають що для більшості прип'ятчан парк розваг був самим буденним об'єктом і ніякою не дивиною.
...
Минулого, 2020-го року, група сталкерів побувала у нашій “новій” квартирі по проспекту Будівельників 34 квартира 2, відзняли та зробили невеликий відеоролик у якому використали мої спогади.
У відео в гостьовій кімнаті я звернула увагу на диван — це не наше майно..., хто? звідкіля? та навіщо? його притягнув у наше помешкання тепер вже ніхто й ніколи не взнає...
10 червня 2021
автор ЗВЕЗДА ПОЛЫНЬ ( Валентина Володимирівна Михайлова-Донець )
Спасибо за интересный рассказ.
ОтветитьУдалитьНе могли бы вы рассказать, что за рейсовый кольцевой автобус?
И вы уменьшаете фотографии перед тем как добавить их в блог? Или при публикации они автоматически уменьшаются?
Спасибо! Припять - по территории была небольшой, но высокоэтажной и поэтому из любой точки можно было добраться за 15-30 минут пешком. Город очень быстро строился и разростался и уже нуждался в городском транспорте, поэтому появилось 2 автобусных рейса "Кольцевой 1" и "Кольцевой 2", которые проходили по окружности города в противоположных направлениях. Один рейс был практически круговой, а второй покороче и проходил через новые микрорайоны.
УдалитьЧто касается фотографий то это автоматическое размещение, увы. Я пробовала разные варианты размещения, но они всё равно крепятся видимо по алгоритму Гугл.
Попробуйте загружать вот так:
Удалитьhttps://prnt.sc/15kxvps
Только что попробовал, и картинки почти не уменьшились.
уточнение: "кольцевых" было 2 маршрута, а рейсы проходили согласно расписанию. Маршрут одного из них выглядел,если память не изменяет, так: начало "Автостанция", ул. Леси Украинки, проспект Строителей, ул. Окружная, ул. Дружбы народов, конечная "Автостанция", а второй маршрут был в противоположном направлении: "автостанция", ул. Дружбы народов, ул. Курчатова, ул. Героев Сталинграда, пр-т Строителей, ул. Леси Украинки, конечная "автостанция", т.е. через центр города.
УдалитьСпасибо! Попробую..., я не сильна в технологиях. )
Удалить